Необхідність впровадження Конституційної Асамблеї

Активні дискусії щодо необхідності внесення змін до Конституції розпочались ледве не з моменту її схвалення у 1996 році. І вже у 1998 році у Верховній Раді України були зареєстровані перші законопроекти, якими передбачався перегляд окремих положень Основного Закону, насамперед - в частині засад взаємодії між гілками влади. Пошук оптимального співвідношення повноважень у трикутнику „президент-парламент-уряд” завершився у 2004 році, коли до Конституції було внесено зміни, які „по формі” запровадили в Україні „парламентсько-президентську” республіку, а по суті – остаточно дестабілізували функціонування вищих органів держави.

В силу того, що переглядом Конституції займались політики, інститути громадянського суспільства були відсторонені від конституційного процесу, а одним з головних завдань „реформи” 2004 року було задоволення кон’юнктурних інтересів окремих політичних груп, Україна отримала нетипову для більшості демократій організацію виконавчої влади (з поділом уряду на „президентську” та „прем’єрську” частини, збереженням подвійного підпорядкування голів місцевих державних адміністрацій главі держави і уряду), закріплення імперативного мандату (який на сьогодні зберігається лише в країнах „розвиненого соціалізму”), закріплення в якості підстави розпуску парламенту припинення існування парламентської більшості, а також ряд інших подібних сумнівних „позитивів”, нетипових для демократичних країн.

Ті ж положення Конституції 1996 року, які дійсно потребували суттєвого перегляду, у 2004 році були або взагалі обійдені увагою ініціаторів конституційної реформи, або ж відставлені на другий план – до „кращих часів”. Це стосується, зокрема, конституційного регулювання прав і свобод людини, гарантій їх реалізації, конституційних засад адміністративно-територіального устрою та місцевого самоврядування, принципів взаємодії між органами місцевого самоврядування та місцевими державними адміністраціями. Таким чином, події 8 грудня 2004 року вперше переконливо засвідчили, що в українських умовах зосередження монополії на перегляд Основного Закону в руках політиків дозволяє перетворити конституційну реформу на інструмент задоволення їхніх особистих політичних амбіцій.
Чергові розмови про конституційну реформу активізувались наприкінці 2007 – на початку 2008 року, коли Президентом було утворено Національну конституційну раду (НКР), а 2008 рік проголошено роком реформування Конституції. Вже на початку формування персонального складу НКР виникли сумніви стосовно того, в чиїх саме інтересах здійснюватиметься її діяльність: до складу НКР загалом було включено 97 осіб, з яких 40 - народні депутати України, 9 - працівники Секретаріату Президента, 4 - працівники органів парламенту, 2 - урядовці, 13 – представники наукових установ.

Незаангажованих представників громадських організацій до складу НКР було включено лише двоє . Ці сумніви ще більше посилились після проведення першого засідання НКР під головуванням Президента, на якому було вирішено приступити до негайного написання тексту нової Конституції і створити для цього робочу групу і 5 комісій. Крім того, глава держави наголосив, що у разі блокування прийняття нової Конституції парламентом, вона буде затверджена всеукраїнським референдумом. Такий підхід до підготовки та реалізації конституційної реформи дозволив багатьом політикам і експертам обвинуватити главу держави у написанні Конституції „під себе”.