Прозорість та відповідальність влади – шлях до її ефективності

З кожним днем Україна глибше занурюємося у кризу. Але безлад в країні не зупинився, а навпаки. Боротьба усіх з усіма набирає обертів. Вже не тільки парламентські корпорації на чолі з Тимошенко, Януковичем і Ющенко та іншими зжирають одне одного – всередині них самих почалась затята боротьба.

Тимчасове припинення війни між президентом та прем'єр-міністром вмотивоване лише кредитом МВФ. Тобто бажанням відтягнути дефолт. Адже кредит не вирішує кризових проблем – він пролонгує ще на декілька місяців існування неефективної економіки і знижує ймовірність соціального вибуху.

Досі не вироблено, та що там не вироблено, навіть ні ким не запропоновано чіткої комплексної стратегії подолання кризи. Гірше – замість відвертої розмови про шляхи виходу з кризи – суміш популізму та кулуарщини. Окремі конструктивні пропозиції уряду блокуються опозицією і навпаки.

Корупція стала не просто явищем, а системою відносин у владі і жоден політик, навіть порядний і з благими намірами, не може бути ефективним в цій корупційній і деструктивній системі. В такій системі втрачається сенс будь-яких виборів, включно з президентськими.

Без побудови нової політико-правової системи в України шансів вийти з кризи немає. Тому що головний інструмент виходу з кризи – ефективна влада. Якщо система мотивацій збудована у такий спосіб, що 90% людей, що потрапляють у владу, розглядають її виключно як інструмент власного збагачення, а ще 9% – як інструмент підняття свого іміджу та авторитету, то така система деструктивна за своєю суттю.

Коли створюється будь-яке підприємство, акціонери розробляють його статут і наймають менеджерів, зазвичай думають як побудувати його діяльність таким чином, щоб, з одного боку, менеджери були зацікавлені у розвитку бізнесу, з іншого – не обкрадали акціонерів і останні могли їх контролювати.

Так і система влади повинна мати відповідні важелі, які б забезпечували правильну з точки зору громадян, як акціонерів держави систему мотивації для менеджерів, тобто для політиків і чиновників.

А це відповідні критерії і процедури. Критерії, за якими можна визначити ефективність чи неефективність чиновника чи політика, і відповідна система винагород і покарань, згідно таких критеріїв.

Та процедури, які забезпечують прозорість діяльності органів влади і кожного окремого посадовця, та механізми підзвітності і відповідальності перед громадянами.

Це означає необхідність прописування в законодавстві чітких норм, які регламентують порядок ініціювання, погодження та ухвалення будь-яких рішень будь-якими органами влади з чіткою фіксацією позиції кожної окремої людини по кожному питанню.

Не кажучи вже про те, що про кожну копійку, витрачену владою, будь-який громадянин повинен мати змогу знати та спитати про вмотивованість витрат. Тоді не буде потреби в якихось особливих тендерних законах.

За умов абсолютної прозорості будь-який конкурент переможця в тендері зможе опротестувати рішення, надавши прозорі розрахунки вартості товару чи послуги. Єдине виключення – питання національної безпеки, але й там можливо вибудувати систему ефективного контролю вже з боку владних інституцій, використовуючи систему стримувань і противаг.

Створення системи таких критеріїв та процедур має відбутися не лише по відношенню до органів влади, а до всієї системи обслуговування громадян, що існує на кошти платників податків.

Системи прозорості та детального регламентування потребує і діяльність політичних партій. Партії мають стати механізмом відбору політичних менеджерів тими верствами суспільства, інтереси яких вони намагаються відстоювати. Тому і фінансування і механізми обрання керівництва партій та висування кандидатів на владні посади мають бути прозорими і детально регламентованими.

Так само детально регламентованими мають бути і критерії відбору представників громадських організацій до громадських рад та інших консультативно-дорадчих органів і формування їх має здійснюватися на основі цих критеріїв, а не на основі власної думки того чи іншого високопосадовця.

Так звані соціальні стандарти мають бути не пустою демагогією, а тими самими критеріями якості надання послуг владою громадянам і підставою для дострокового припинення повноважень влади. Так само, як і виборчі програми повинні мати політико-правові критерії їх подальшого виконання та наслідків за невиконання.

Всі відносини будь-яких суб‘єктів, що стосуються формування влади, діяльності влади, впливу на владу, відповідальності влади мають бути як "за склом", під "неусипним оком" суспільства. І це повинно стати складовою політико-правової системи.

Цій меті важливо підпорядкувати і зміни виборчого законодавства. Ті самі "відкриті" списки мають розглядатися не як красиве словосполучення, а як механізм поєднання ідеологічних уподобань та особистих якостей при виборі.

А введення системи абсолютної більшості на виборах місцевих голів – не як засіб боротьби з Черновецьким, а як забезпечення реалізації волі більшості членів відповідної територіальної громади. І правом на застосування імперативу повинні наділятися не партії, а виборці.

Все це елементи забезпечення створення системи мотивацій для влади та системи підзвітності її перед громадянами.

Лише провівши ці зміни зможемо здійснювати реальні антикризові заходи, розвивати економіку та вирішувати соціальні проблеми на користь громадян, а не імітувати це як зараз.

А тепер питання на засипку – чи можливе ухвалення теперішньою Верховною Радою та президентом згаданих змін, включаючи конституційні? Теоретично, за умов найжорсткішого тиску з боку суспільства, за принципом: хто проти – той ворог, так.

Але на практиці, на жаль, ні. Такі рішення зазвичай можуть ухвалити люди теж з відповідною системою мотивацій з розумінням своєї відповідальності перед суспільством за наслідки створення нової управлінської моделі.

Тобто мова може йти лише про орган установчої влади народу. Цей орган – Конституційна асамблея, яка може бути скликана і обрана лише за вимушеною згодою наших псевдоеліт під тиском суспільства, тобто за рішенням Верховної Ради і президента (до речі, один із варіантів у вигляді законопроекту 2245, є у Верховній Раді) і про вимогу скликання якої неодноразово казали учасники Громадянських Асамблей України.

А може бути інший шлях. Шлях перезаснування держави Україна самими громадянами.

Варіантів існує декілька: і укладання між собою суспільного договору, і ступеневі вибори до Конституційної асамблеї, а скоріш до Установчих зборів, інші варіанти структуризації та взаємопогодження інтересів суспільства. Але це вибір громади всупереч існуючій владі.

Вище йшла мова про інструменти і механізми. Далі ж треба відповісти: а що ми маємо зробити цими інструментами (установчою владою та створеною нею новою ефективною, прозорою та відповідальною владою)?

На це питання неможливо відповісти не усвідомивши самого себе. Не відповівши на питання сенсу життя, свого місця у світі, ідентифікації чи не ідентифікації себе членом певної спільноти.

І тільки якщо більшість з нас дасть ствердну відповідь на питання щодо необхідності нашого співіснування як української нації, усвідомлюючи конкурентність зовнішнього світу, лише тоді можна буде робити наступний крок – виробити власний шлях розвитку та засоби його досягнення.

Врахувати при цьому наші сильні і слабкі сторони, виробити власну стратегію розвитку та провести комплексні радикальні реформи, спрямовані на інноваційній розвиток економіки. І тоді зможемо не лише вийти з кризи, а й побудувати конкурентноздатну державу, яка забезпечить гідне життя своїх громадян.

Анатолій Пінчук, для УП