12. Аграрна політика

Дотаційний підхід, заснований на самозабезпеченні та збільшенні виробництва, непрозора бюджетна підтримка та система податкових пільг засвідчили свою неспроможність у стимулюванні розвитку високоефективного та конкурентоспроможного вітчизняного аграрного сектору. Відсутність щонайменше середньострокової стратегії планування, непостійний, нерівномірний та неефективний розподіл бюджетних видатків ускладнюють довготермінове планування інвестицій в цьому секторі, а також збільшують ризики для підприємців.

Агропромисловий комплекс користується значними податковими пільгами та сплачує до бюджету набагато менше коштів, ніж отримує з нього, що створює нерівномірне податкове навантаження на інші сектори економіки України, та підриває фіскальну стабільність держави.

Модернізація аграрного сектору України вимагає вирішення трьох взаємопов’язаних завдань.

По-перше, необхідно створити повноцінний ринок сільськогосподарської землі. Для цього необхідно здійснити цілу низку кроків. Україна повинна створити кадастрово-реєстраційну систему (або окремі системи кадастру та реєстру), яка зможе забезпечити порівняно легкий доступ до інформації щодо земельних ресурсів, гарантувати права на землю, підтримувати ефективний обіг майнових прав за помірних витрат.

Необхідно прийняти закон про ринок земель, який має містити принципи та засади (експертної) грошової оцінки земельних ділянок, чітко врегульовувати всі можливі способи набуття власності на земельні ділянки, визначати умови для придбання земельних ділянок іноземними громадянами, встановлювати відповідальність за порушення законодавства у питаннях купівлі-продажу земельних ділянок, регулювати питання, що стосуються зміни цільового призначення земель, тощо.

Держава має також нагально врегулювати орендні відносини. Йдеться про чітке визначення принципів та інституціональної структури функціонування ринку оренди сільськогосподарської землі, особливо в тій частині, що стосується стану та родючості землі до та після її оренди (з відповідними санкціями), чітко визначити механізми та засади визначення орендної плати та відповідних розрахунків між орендарем та орендодавцем тощо.  

По-друге, необхідно радикально реформувати державну політику підтримки сільського господарства. Така політика має бути стабільною, передбачуваною та узгодженою, особливо в частині оподаткування (зокрема відшкодування ПДВ експортерам), митних процедур (розмитнення), застосування адміністративних обмежень (наприклад, експорту зернових), здійснення державних інтервенцій на ринках сільськогосподарської продукції тощо. Необхідно окремо наголосити на необхідності суттєво удосконалити систему тестування та документального оформлення відповідності продукції критеріям якості та безпеки, а також гармонізації внутрішнього законодавства з вимогами ЄС у сфері харчових продуктів та кормів, санітарних і фітосанітарних стандартів.

Ключовим елементом аграрної політики має стати сприяння розвитку сільських місцевостей і боротьби з бідністю у селах. Мова йде про створення умов для ефективного фермерського та присадибного виробництва, активний розвиток інфраструктури у сільській місцевості та запровадження прогресивних екологічно безпечних технологій виробництва сільськогосподарської продукції.

Пряма державна підтримка аграрного сектору має здійснюватись відповідно до вимог СОТ, при цьому виділення та розподіл відповідних коштів мають базуватись на чітких та прозорих принципах. Це дасть можливість ефективно використовувати державні кошти та підвищити відповідальність реципієнтів такої допомоги.

Безумовним пріоритетом держави має стати сприяння становленню ефективної системи кредитування сільгоспвиробників та страхування відповідних ризиків. У цьому зв’язку, зокрема, потребує удосконалення практика часткового державного субсидування відсоткових ставок за кредитами тощо.

По-третє, ефективний розвиток аграрного сектору неможливий без модернізації системи відповідних наукових досліджень та освіти, які б відповідали сучасним ринковим умовам функціонування сільського господарства. Для цього необхідно збільшити питому вагу державних витрат на розвиток сільськогосподарських досліджень та освіту, надання дорадчих та консультативних послуг, причому в перспективі надання таких послуг має фінансуватись в тому числі й приватним бізнесом, тоді як держава забезпечуватиме лише часткове покриття відповідних витрат. Очевидно, що передумовою збільшення державних витрат та науку та освіту має стати перегляд чинних форм організації дослідницької роботи та освітніх стандартів. Без такої реформи не можна забезпечити ефективне використання наявних коштів.